Ти прокидаєшся ще до будильника через дивне тягнення в шиї. Потім ниє спина. До вечора додається важкість у ногах, ніби ти не сиділа весь день за ноутбуком, а тягала мішки. Аналізи — нормальні. Лікарі кажуть: «Серйозного нічого немає». Але тіло вперто продовжує боліти. І найважче тут навіть не сам біль. А відчуття, ніби тобі ніхто…
Ти ідеш на важку розмову — і раптом болить живіт. Просто так, ні з того ні з сього. Або перед виступом тремтять руки, хоча ти вже робив це сто разів. Або після кількох місяців на межі — починається висипання на шкірі, або та сама спина, яка ніколи не турбувала, раптом укладає тебе горизонтально на тиждень….
Є відчуття, яке складно пояснити навіть самому собі. Начебто все нормально: у тебе є стосунки, поруч — близька людина, ви спілкуєтесь, кудись ходите, щось обговорюєте. Але після зустрічей із нею ти чомусь почуваєшся не щасливішим, а спустошеним. Наче всередині постійно щось витікає. Не завжди це виглядає драматично. Без гучних сварок, без розбитого посуду, без красивих…
Ти відкриваєш ноутбук, щоб нарешті дописати той звіт. Екран світиться, курсор кліпає, але пальці не торкаються клавіатури. Замість першого речення — раптове бажання навести лад у закладках, заварити чай, погуглити погоду в Чернівцях. «Ще хвилинка, і візьмусь» — обіцяєш собі. Хвилинка розтягується, наче жуйка на кросівці. Бездоріжжя між «треба» й «роблю». Кнопка «старт» заржавіла швидше,…
Ти сидиш у маршрутці, що застрягла в обідньому заторі. На колінах — сумка, у сумці — телефон, і він усе ніяк не вгамується: повідомлення від колеги, сповіщення зі «справді важливого» чату, ще й реклама з інтернет-магазину, де ти купувала шкарпетки пів року тому. Звуки зливаються у монотонний дзижчок, що ніби свердлить скроню. Ти ловиш себе…
Телефон вібрує о п’ятій ранку ще до будильника. Ти не одразу відкриваєш очі, але тіло вже прокинулося. Рука автоматично тягнеться перевірити повідомлення, новини, чат із близькими. За кілька секунд мозок встигає пройти весь маршрут: «Де вибухи? Хто не відповідає? Чи все нормально?» І навіть якщо за вікном тихо — всередині вже ні. Багато людей зараз…
П’ята ранку. Місто ще темне, а ти вже відкриваєш ноутбук. Кава пахне початком чогось великого, повідомлення сипляться одне за одним, у голові — дивне відчуття азарту: ще трохи, і все нарешті складеться як треба. А потім минає кілька місяців — і та сама кава холоне поруч недоторканою. Ти дивишся на список задач, читаєш повідомлення, відкриваєш…
Іноді це накриває взагалі без причини. Ніхто не сварив. Нічого катастрофічного не сталося. День був нормальний, але всередині все одно крутиться тихе відчуття: з тобою ніби щось не так. Ти працюєш, відповідаєш людям, щось робиш, навіть можеш отримувати хороші слова у свій бік — але вони ніде не затримуються, наче проходять повз. А от одна незручна…
Твій мозок бреше тобі. І робить це з найкращих намірів. Уяви: ти надсилаєш повідомлення другу, він читає — і не відповідає. Проходить година. Дві. І десь усередині тихо починає рости щось неприємне: мабуть, я щось не те сказав. Мабуть, він образився. Мабуть, я взагалі набридаю людям. Хоча насправді він просто поїхав у магазин. Це не слабкість…