Є таке відчуття, яке важко назвати точним словом. Не паніка. Не жах. Просто — постійне фонове гудіння десь у грудях. Ніби хтось забув вимкнути радіо, яке грає тихо, але безупинно. Ти вже й не звертаєш на нього уваги. Але воно є. І воно втомлює. Саме так виглядає хронічна тривога зсередини. Не як приступ, не як…
Іноді комплімент може напружити сильніше, ніж критика. Хтось каже тобі щось хороше. Що добре виглядаєш, що класно впоралась, що розумна. І замість того щоб просто взяти це — ти починаєш щось робити з компліментом: відмахуватись, пояснювати, применшувати. «Та ні, я просто вдало одяглась». «Та це взагалі не я, це команда». «Та там нічого складного не…
Хтось не відповів. Просто не відповів — і все. Але саме в цій тиші твій мозок примудряється розмістити цілий театр: образи, версії, діалоги, яких не було, і висновки, до яких ніхто не просив доходити. Коли тиша стає текстом Мовчання — це порожнє місце. А порожнє місце людина не може залишити порожнім. Ми одразу починаємо його…
Твій мозок бреше тобі. І робить це з найкращих намірів. Уяви: ти надсилаєш повідомлення другу, він читає — і не відповідає. Проходить година. Дві. І десь усередині тихо починає рости щось неприємне: мабуть, я щось не те сказав. Мабуть, він образився. Мабуть, я взагалі набридаю людям. Хоча насправді він просто поїхав у магазин. Це не слабкість…