Колись Джон Грей написав, що чоловіки з Марса, а жінки з Венери. Іноді в стосунках справді виникає це дивне відчуття: ніби ви говорите одними словами, але чуєте зовсім різне. Ти кажеш: «Ти постійно на роботі». А він чує: «Того, що ти робиш, недостатньо». Він мовчить після важкого дня, а тобі здається, що віддаляється. І проблема часто навіть…
Є відчуття, яке складно пояснити навіть самому собі. Начебто все нормально: у тебе є стосунки, поруч — близька людина, ви спілкуєтесь, кудись ходите, щось обговорюєте. Але після зустрічей із нею ти чомусь почуваєшся не щасливішим, а спустошеним. Наче всередині постійно щось витікає. Не завжди це виглядає драматично. Без гучних сварок, без розбитого посуду, без красивих…
Хтось не відповів. Просто не відповів — і все. Але саме в цій тиші твій мозок примудряється розмістити цілий театр: образи, версії, діалоги, яких не було, і висновки, до яких ніхто не просив доходити. Коли тиша стає текстом Мовчання — це порожнє місце. А порожнє місце людина не може залишити порожнім. Ми одразу починаємо його…
Твій мозок бреше тобі. І робить це з найкращих намірів. Уяви: ти надсилаєш повідомлення другу, він читає — і не відповідає. Проходить година. Дві. І десь усередині тихо починає рости щось неприємне: мабуть, я щось не те сказав. Мабуть, він образився. Мабуть, я взагалі набридаю людям. Хоча насправді він просто поїхав у магазин. Це не слабкість…