Ти прокидаєшся ще до будильника через дивне тягнення в шиї. Потім ниє спина. До вечора додається важкість у ногах, ніби ти не сиділа весь день за ноутбуком, а тягала мішки. Аналізи — нормальні. Лікарі кажуть: «Серйозного нічого немає». Але тіло вперто продовжує боліти. І найважче тут навіть не сам біль. А відчуття, ніби тобі ніхто…
Ти ідеш на важку розмову — і раптом болить живіт. Просто так, ні з того ні з сього. Або перед виступом тремтять руки, хоча ти вже робив це сто разів. Або після кількох місяців на межі — починається висипання на шкірі, або та сама спина, яка ніколи не турбувала, раптом укладає тебе горизонтально на тиждень….
Спочатку це виглядає як дрібниця. Ти оплачуєш вечерю — «бо в нього зараз складний період». Потім купуєш продукти. Потім перекидаєш гроші до зарплати. Потім ще раз. І ще. У якийсь момент любов непомітно починає нагадувати кредит без графіка платежів. Найдивніше — справа не завжди в самих грошах. Іноді виснажує навіть не сума, а відчуття, що без тебе…
Є відчуття, яке складно пояснити навіть самому собі. Начебто все нормально: у тебе є стосунки, поруч — близька людина, ви спілкуєтесь, кудись ходите, щось обговорюєте. Але після зустрічей із нею ти чомусь почуваєшся не щасливішим, а спустошеним. Наче всередині постійно щось витікає. Не завжди це виглядає драматично. Без гучних сварок, без розбитого посуду, без красивих…
Ти відкриваєш ноутбук, щоб нарешті дописати той звіт. Екран світиться, курсор кліпає, але пальці не торкаються клавіатури. Замість першого речення — раптове бажання навести лад у закладках, заварити чай, погуглити погоду в Чернівцях. «Ще хвилинка, і візьмусь» — обіцяєш собі. Хвилинка розтягується, наче жуйка на кросівці. Бездоріжжя між «треба» й «роблю». Кнопка «старт» заржавіла швидше,…
Ти сидиш у маршрутці, що застрягла в обідньому заторі. На колінах — сумка, у сумці — телефон, і він усе ніяк не вгамується: повідомлення від колеги, сповіщення зі «справді важливого» чату, ще й реклама з інтернет-магазину, де ти купувала шкарпетки пів року тому. Звуки зливаються у монотонний дзижчок, що ніби свердлить скроню. Ти ловиш себе…
Телефон вібрує о п’ятій ранку ще до будильника. Ти не одразу відкриваєш очі, але тіло вже прокинулося. Рука автоматично тягнеться перевірити повідомлення, новини, чат із близькими. За кілька секунд мозок встигає пройти весь маршрут: «Де вибухи? Хто не відповідає? Чи все нормально?» І навіть якщо за вікном тихо — всередині вже ні. Багато людей зараз…
Будильник дзвонить уже втретє. Ти розплющуєш очі й кілька секунд просто лежиш, дивлячись у стелю. Ніби ніч була, години минули, а всередині — жодного відчуття, що ти справді відпочила. Колись ранок починався інакше. Була кава, плани, думки про день. Зараз перша думка часто не “що треба зробити”, а “як усе це витримати”. Телефон блимає повідомленнями….
П’ята ранку. Місто ще темне, а ти вже відкриваєш ноутбук. Кава пахне початком чогось великого, повідомлення сипляться одне за одним, у голові — дивне відчуття азарту: ще трохи, і все нарешті складеться як треба. А потім минає кілька місяців — і та сама кава холоне поруч недоторканою. Ти дивишся на список задач, читаєш повідомлення, відкриваєш…