Ти сидиш у маршрутці, що застрягла в обідньому заторі. На колінах — сумка, у сумці — телефон, і він усе ніяк не вгамується: повідомлення від колеги, сповіщення зі «справді важливого» чату, ще й реклама з інтернет-магазину, де ти купувала шкарпетки пів року тому. Звуки зливаються у монотонний дзижчок, що ніби свердлить скроню. Ти ловиш себе…
Телефон вібрує о п’ятій ранку ще до будильника. Ти не одразу відкриваєш очі, але тіло вже прокинулося. Рука автоматично тягнеться перевірити повідомлення, новини, чат із близькими. За кілька секунд мозок встигає пройти весь маршрут: «Де вибухи? Хто не відповідає? Чи все нормально?» І навіть якщо за вікном тихо — всередині вже ні. Багато людей зараз…
Іноді це накриває взагалі без причини. Ніхто не сварив. Нічого катастрофічного не сталося. День був нормальний, але всередині все одно крутиться тихе відчуття: з тобою ніби щось не так. Ти працюєш, відповідаєш людям, щось робиш, навіть можеш отримувати хороші слова у свій бік — але вони ніде не затримуються, наче проходять повз. А от одна незручна…
Іноді людина отримує похвалу — і замість радості відчуває тривогу. Наче зараз усі раптом зрозуміють, що вона насправді “не така хороша”, як здається. Коли успіх не рятує від сумнівів Людина роками вчиться, робить, досягає. Отримує підтвердження ззовні — від колег, клієнтів, цифр. І все одно десь всередині живе тихий голос, який каже: “Це випадково. Тобі…